Я хтів життю кінець зробить, Марну лушпину геть розбить, Хотів зусиллям власних рук Здобути вихід з страшних мук, Хотів я вирваться з ярма Твойого чару — та дарма! Зусиллям всім неперекір У мні трусливий, підлий звір Бунтуєсь, плаче, мов дитя, — Сліпая привичка життя,...

Я цей дім обживаю, Коли то життя. Я за тисячі літ надивився неправди! Так живого вогню добуває тертя. Так женуть табуни Степові конокради. Так Цілують замки потаємні ключі. Так болять рушниками відкриті ворота. Так злітається сутінь на подих свічі. Ти її запали! Я летіти не...

Я ще недавно мав, яку хотів: Кого в уяві, а кого на дотик. В мені до сліз сміялись сто чортів, Сто ангелів травили анекдоти. Я світ об’їхав і вернувсь назад Сюди, де народився, вчивсь літати, Під зорями, що падали у сад, Із птахами, що мали вир’ювати. Вони летіли, мов сумні думки,...

я — київ, я стомиласявід себе я пліснявію гола просто неба бо дощ іде по вулицях моїх плачі співає сірі та сумні ми ні на що не здатні, окрім сліз вода іде з майдану на узвіз вода бліда в артеріях моїх бліда вода попри критичні дні

Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім. Надхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця. З старої бронзи зброю владних слів...

Я — як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! От! І не треба ніяких слів! — За мовчанням вщерть зголоднів. Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів! Ось і не треба газетних фраз! — Біль є постійно біль! —...

я бачив як бездомний янгол з набитою поштарською сумкою розмальовував золотом ренети   яблука думок падали на ножі слів брискаючи навсібіч недостиглістю мрій   одне мені вдалось зловити нерозрізаним   надкусивши я почув анісовий присмак сну   поштовий...

Ми з тобою такі молоді, як сонцем налиті медові яблука І я липка до тебе. косами . Ми покупані росами повінчані травами. Кучерявими барвінками . К упальськими віночками кинуті у річку ми. І духмянемо ватрою, перцевою м´ятою. Розіллємось трембітою Ми розкинемось вишиванкою і...

Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведеш до поля, Я піду — і, може, більше не прийду. Вже-я любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста,— А тепер у серці щось тремтить і грає, Як тремтить на сонці гілка...

Настала осінь. Із ще теплими дощами, ще сонячними днями. Дерева позолотили крони, готуючись скоро скинути це золото, щоб із приходом суворої зими вкритися білою ковдрою і заснути до весни. У саду з молоденької тендітної яблуньки впав перший її плід - червонощоке яблуко. Покотилось прямо до ніг...